nike superfly play fire and ice blue,Blue Tint CR7 Chapter 5,Cheap Jordans Sale,Cheap Air Jordan Sale,XPsoccer.com,Calcioxp.com,adidascrazy.com,crazyadidas.com

«Дай лапу, друже»! | Київський Палац дітей та юнацтва

«Дай лапу, друже»!

Друк

Благодійну акцію з такою назвою провели юні журналісти ІТА «ЮН-ПРЕС» разом з журналістами газети «Вечірній Київ» та «Хрещатик». Журналісти взяли з собою корм для собачок і котиків, теплі речі, й вирушили в Гостомель до притулку для тварин. 
Якщо люди можуть сховатися вдома під теплою ковдрою і гарячим чаєм, то взимку беззахисні тварини кинуті на призволяще.

Тварин викидають прямо на смітник, як непотрібні пакети з-під молока. Деякі мешканці міста поводяться більш гуманно, відвозячи своїх "домашніх улюбленців" до притулків. Але не треба забувати, що притулок - не дім. І в будь-якому разі тварина там не відчує себе потрібною. Їй необхідно мати господаря. І нікуди від цього не дітися. Приручена тварина вже ніколи не зможе стати дикою, Тому їй вкрай потрібне спілкування з людиною. І так важливо іноді просто доторкнутися небайдужою рукою до покинутої тварини, прошепотіти їй щось тепле, лагідне, і ви побачите, як радісно завихляє її обшарпаний хвіст, як наповнятсья вдячністю глибокі очі. Жоден, навіть найкращий притулок, не може бути краще власного будинку й дбайливих друзів-господарів.

Нещодавно нам, юним журналістам ІТА «ЮН-ПРЕС» пощастило побувати в одному з притулків для бездомних тварин на околиці селища Гостомель поблизу Києва. Варто зауважити, що розмістився цей дім скорботи й милосердя в покинутій старій фермі. Спочатку ми почули страшенний собачий гавкіт сотень Бобиків та Дружків. Хвіртку височенних воріт нам відчинила худощава немолода жінка в робочому одязі, яка виявилася директором притулку. Чесно кажучи, ми вперше побачили директора, який не сидить у теплому, затишному кабінеті, перегортаючи купу всіляких документів, а працює разом з робітниками: миє овочі, запарює в величезних чанах якесь вариво для своїх підопічних, свариться за погано вичищені вольєри (хоча, як на мене, там була прямо-таки ідеальна чистота). Справа в тому, що влада аж ніяким чином не допомагає в утриманні цього притулку. Не вистачає коштів, працівників, ліків... Але Ася Вільгельмівна Серпинська, в минулому викладач Київського Університету ім. Т. Шевченка, доцент фізико-математичних наук, а нині пенсіонерка й директор "тваринячого" притулку не боїться ніякої роботи, ходить по різних інстанціях, заводах, сільських господарства, просить щось для своїх чотирилапих підопічних... До речі, зараз у притулку знаходиться понад 450 собак і більше, ніж 100 котів. А працівників тут можна перелічити на пальцях, тому, на жаль, люди фізично не в змозі спілкуватися з кожною покинутою душею окремо. А тваринам це потрібно, можливо, навіть, більше за їжу й прихисток.

Найперший, хто нас зустрів – був великий чорний пес у спеціальному інвалідному візку. Блек Бой – так звати собаку – довірливо підставляв голову, щоб його гладили й чухали, посміхався, тулився до людей й дивився в очі розумними очиськами. В яких стільки болю й любові, що хочеться плакати. І є від чого. Як розповіла Ася Вільгельмівна, цього собаку, побитого. З переламаним хребтом, спливаючого кров’ю, в грудні 2016 року знайшли у кюветі. Було видно, що його гамселили по спині, а потім ще й добивали. Лікування в клініці вилилося майже в 60 тисяч гривень. Допомагали небайдужі люди. Потім його лікували в притулку. Собака вижив, але його задня частина залишилася паралізованою. Нарешті, БлекБоя поставили в спеціальний візок, за допомогою якого він може пересуватися, гуляти на вулиці, спілкуватися з друзями по нещастю.

Тварини зустріли нас по-особливому, не так, як домашні. Вони з усіх боків оточили нас, голосно гавкали, стрибали, терлися об ноги. А варто було нахилитися й погладити тваринку, як вона вмить перетворювалась на сумирне ягнятко й уже ні на мить не відходила від нас. Під час нашого подорожування вздовж вольєрів, собаки відчайдушно гавкали, кожна показувала свій характер, свою неповторну особистість, вони метушилися, стрибали то на сітку-огорожу, то на будки. Хто знає, що вони хотіли цим сказати... Можливо, цим вони виказували своє незадоволення нашою появою, адже, повірте, у цих тварин є за що ненавидіти людину, відчувати злість не стільки до колишнього господаря, а й до всіх, без виключення, представників роду людського? А, може, в такий спосіб вони намагалися привернути до себе нашу увагу, благали взяти з собою, стати новим другом і господарем? Але нам у будь-якому випадку було трохи лячно. Жалість, біль, страх... усе це переплелося всередині мого серця, давило в грудях, відчувалося фізично.

Після спілкування з собаками, ми потрапили до котячого царства. Там було досить-таки спокійно й тихо. Яких тільки котів, кішечок і кошенят ми не побачилив теплих кімнатах з сільськими печами, ослончиками, диванчиками! Мені навіть здалося, що що я не в притулку для тварин, анаякійсь елітній котячій виставці. Тут ми зустріли молоду вродливу дівчину, яка прибирала котячі вольєри й годувала тваринок. Звичайно, виникло резонне запитання: що така гарна дівчина робить в такому не дуже привабливому місці? Як виявилося, дівчина просто дуже любить тварин, і заради них вона покинула престижну роботу бухгалтера і, незважаючи на невисоку зарплату, незадоволення батьків, нерозуміння з боку знайомих, -- щодня приїздить з Києва до гостомельського притулку. На нашу думку, ось це і є справжній героїзм, оснований на любові й на покликанні душі.

Як допомогти безпритульним, якщо ви не можете взяти їх до себе? Про це нам розповіла керівник гостомельського притулку Ася Вільгельмована Серпинська. 
У 2000 році Ася Вільгельмівна заклала свою квартиру, аби мати хоч якесь приміщення для тварин. На ці гроші вона купила споруду розваленого корівника в Гостомелі та повністю обладнала його. В зимову пору собакам потрібна не аби- яка допомога, адже в цей час багато тварин хворіють через нестачу тепла й мерзнуть. Нажаль, усе піддається жорсткій економії, бо притулок існує тільки на пожертви добрих людей та не підтримується владою.

– Годуємо собак не тільки кормом, але й кашею з м'ясом, яке ми варимо в 5 великих чанах. Та крім їжі для тварин, потрібно платити за світло, воду, ветеринарні послуги та зарплати робітникам. Також, я зіштовхнулася ще з однією проблемою. Нам часто підкидають цуценят, та дуже рідко приходять люди, щоб забрати до себе хоча б одного собаку. І виходить так, що все життя тварина проживає в притулку.
Якраз під час нашого перебування в притулку, одна кішечка й дві собачки знайшли господарів. Але в той же час люди привезли змучену собачку, яку знайшли на обочині дороги. Як же нам хотілося подивитися у вічі тим, хто познущався над цією твариною!

Хочеться звернутися до всіх співгромадян: Люди, яким би важким не було наше людське життя, ми повиннні намагатися допомагати "братам нашим меншим", не бути байдужими до проблем і потреб тварин. Будьмо людьми!

Аріна Євгієко, Наталя Плохотнюк

Comments:

kmda baner2

 

kmda baner2 (1)

 

monu